З історії Данилівки
Невеличке поліське селище Данилівка лежить в 6 км. від райцентру м. Мена, на р. Сперш, яка ділить село на 2 нерівні частини, розташоване в мальовничій долині.
Історія його розпочинається з сер. 17ст. За переказами його заснував менський сотник Степан Данилів, який дав селищу власне ім’я. З часом, з хутору виросло село Данилівка, яке належало до Менської сотні. За переписом 1732р. у с. Данилівка проживав 31 козак і 22 підсусідки – господарі , зубожіли селяни які не мали власних хат і жили в дворах багатіїв, працюючи на них. Це були переселенці з різних районів України, на Меншині підсусідками в основному були переселенці з Південної Білорусії та Правобережжя. Внаслідок цього в розмові сучасних данилівців збереглося досить багато білоруських слів . Крім того за переписом видно, що Данилівка була найменшим селом сотні.
Козаки сотні, отже й Данилівки брали участь у повстанні Пушкаря, російсько-турецьких та російсько-шведських війнах.
Займались тоді данилівці землеробством, вирощували в основному гречку, а жито та вівс купували. Також вирощували дуже багато тютюну, який продавали скупщикам чи відвозили на ринок і мали від цього прибутки.
Після указа Катерини ІІ в 1783 відбулось юридичне оформлення закріпачення селян. В кінці 18 ст. — на поч. 19 ст. частина землі з селянами належала поміщикам Бобирам, нащадкам стольненського сотника та Марковичам. З архівних документів відомо про двох представників роду Бобирів, які мали землі в Данилівка , приказ-капітана М. Бобиря та майора Гаврила Бобирядосить — багатої людини, яка мала землі крім Данилівка ще і в Мені та Стольному.
З Марковичів відома штабс-капітанша Марія Марковічева, вона як і наведені вище представники роду Бобирів жила і діяла в середині 19 ст. Тодішній вигляд села можна уявити з опису маєтності М. Бобиря в 1859 р.
„…в Данилівці селян 80, Феськівці 3, Блистові 20, Мені 3, хуторі Блістовському 20, Всього 117 душ чол. статі, землі городної 53 дес., орної 834 дес., сіножатної 130 дес., шляхової 8 дес., всього 1025 дес. В с. Данилівка панський дерев’яний с кам’яним фунда- ментом з 10 кімнатами , покритий „ шельовкою”, пригосподський будинок, хлів, госп. будівлі біля саду, водяний млин на р.Сперш, інший млин від вітра стоїть, нижче села та 5 пасік площею 54 дес.»
Але не все виходило у господарюванні панів отож і доводилось селянам змінювати своїх власників, так у 50-х роках Марія Марковічева через фінансові негаразди продала частину свого господарства разом з кріпостними поручику Омелюті.
В пореформенний час село росло швидкими темпами. Про це свідчить
«Статистичний опис Сосницького уїзду Бабської волості ” 1872 р. Тоді с. Данилівка Сосницького уїзду Бабської волості мало дерев’яну церкву –одну, та –154 двори 918 ж., для порівняння в 1866 р. – 123 двори 601 ж., а пізніш у 1897 р. – 198 дворів 866 ж. Основне заняття тодішніх данилівців було землеробство, частково ремесло чоботарське та шевство». В селі у цей час мали дачі чи землі такі дворяни—Г. Бобирьов, Марковичева, Корниенкова, Бучинскій, Яновскій, Карта шевські, ще два прізвища написані нерозбірливо.
Старостою якій підписав опис села був Савва Кравченко.
Поховані були майже всі дворяни на місцевому цвинтарі біля церкви. Під час більшовицької влади цвинтар знищили, а могильні плити почали використовувати як фундамент при будівництві колгоспних споруд. Я ще малою дитиною застав їх у фундаменті механічної мукомельні. На жаль мало, що залишилось від них, а що залишилось потроху знищили. 1-н напис на плиті пам’ятаю дуже добре: Жена полковника Бучинского Анна Марковна род. В 1847 умерла в 1906.
Інший пам’ятаю набагато гірше, памятаю лише, що це був учасник Визвольной війни 1812 року.
Щодо зовнішньої картини села, то можна додати дані опису 1919 р. Де зазначається, що село має 1 копанку , 3 озера та 23 колодязя.
Наприкінці 19 ст. у Данилівці у сім′ї нащадків запорозьких козаків народився знаменитий кобзар та удосконалювач бандур Олександр Самійлович Корнієвський (21.03.1889 —31.01.1988). Його батько який працював у Мені мав приязні стосунки з графом Л.Н.Толстим, існує версія про те, що під час своїх подорожей, він заходив до батька О. С. Корнієвського у Мену, отже цілком ймовірний візит графа Л. Н.Толстого у Данилівку.
Таким село увійшло у буремне 20 ст. У 1905-1907 роках у Данилівка відбуваються виступи селян, спрямовані проти царського самоврядування та національного гніту, організаторами яких були Сидір Кулик і Никифор Ситник, за що вони жорстоко переслідувалися владою.
Жителі села переживають буремні роки війни, революції хоч і з втратами. Воювали по обидва боки, брат йшов на брата. У 20-ті роки у селі створено Комітет незаможних селян на чолі з безпартійним Т.Чересельським сільвиконком на чолі з Корнієвським Є., створено пункт осемінення худоби. Членів КНС у цей час було дуже мало, тобто тих кого на могла реально опертися комуніфстична партія- 27 чол., з загальної кількості населення 1053 жит. 217 дворів (1924р). У кінці 20-х років почали активно працювати лікнепи. Але прийшли жахливі 30-ті. Багатьох мешканців села так званих куркулів, відправили у Сибір, жахливий голод 33-го. Уявлення про ті жахливі часи дають свідчення жителя сусіднього села Синявка, майже точно так все відбувалось і в Данилівіці. «В нашому селі налічувалося близько тисячі дворів.
Більшість жителів були середняками, і вступати у колгоспи вони не бажали. В кожному з трьох створених колгоспів до 1932 року було приблизно по 70 господарств. Ще ві 1930 році одного разу я побачив великий (близько 15 метрів довжиною) напис крейдою на паркані: «Добьем кулака как класс!». Після цього були організовані групи, які агітували вступати до колгоспів. Мене, як комсомольця і члена сільради, призначили старшим однієї з таких груп. Незабаром вночі почалися підпали найбільш заможних господарств.
Одразу ж пішли чутки, що активісти палять хліб, щоб настрахати людей голодом і примусити їх піти у колгоспи. Але у колгоспи все одно вступає дуже мало людей, і тоді було прийнято рішення розкуркулювати міцних господарів і відправляти їх на висилку. Нами були розкуркелені сім′ї середняків Дубровного, Олійника, Невжинського, Левенця, Ковшара, Серьодки та інших. Хліб у них забрали, а клуні спалили. Найбільш швидкі темпи колективізаціфя набрала у 1932 році, коли при парткомі були створені групи поколективізації»
(Із свідчень Куця Олексія Кузьмича, уродженця села Синявка Березинського, нині Менського району Чернігівської області).
Про життя села у радянській час свідчать 2-і красномовні цифри статистики. Дуже шкода, що відсутні проміжні цифри, але вражаючі і ці.
1924 р. – 217 дворів 1053 ж.
1988 р. – 170 дворів 606 ж.
В Данилівці діє Троїцька церква 1876 року. Неподалік села знаходиться курган Велика могила II – I ис. до н.е..
Олександр Самійлович Корнієвський
Народився 21 березня 1889 році. Батько Олександра — Самійло з 1861 по 1873 рік відбував військову службу на Північному Кавказі. У тому ж полку служив поручником Л.Толстой, і вони один одного добре знали. У 1896 і 1898 роках Л.Толстой інкогніто, «подорожнім селянином», збирав матеріал для своїх творів про життя малоземельних селян і причини селянських заворушень на Чернігівщині. Письменник двічі гостював у С.Корнієвського, який тоді був у Мені волосним писарем.
Олександр спочатку вчився в Данилівській початковій школі, потім у міністерському училищі в Мені. А закінчивши 1907 року тамтешнє ремісниче училище, став столяром-червонодеревником.
Коли 1904 року в Києві після організованого Українським музичним товариством «Боян» концерту бандуриста Т.Пархоменка на вдосконаленый Корнієвським бандурі слухачі почали цікавитись, де можна замовити бандуру, той радив усім звертатися до Менського ремісничого училища й називав ім'я молодого майстра О.Корнієвського.
Одна з бандур Корнієвського
Замовниками його часто були люди заможні, отже, доводилося враховувати побажання, щоб інструмент мав не тільки чудове звучання, а й зовні мав мистецький вигляд. На пораду М.Лисенка, В.Самійленка та інших шанувальників бандури О.Корнієвський додає підструнки для діезів та бемолів і надає бандурі хроматичного звучання, збільшує діапазон октав з двох до чотирьох-п'яти. Саме ця, нова, удосконалена бандура стала інструментом, на якому можна виконувати будь-який музичний твір. 1913 року на Всеросійській виставці бандури майстра відзначено бронзовою медаллю.
Проте удосконаленою бандурою були дуже невдоволені сліпі кобзарі, які не могли освоїти гру на ній. їх дратувала до того ж концертна діяльність зрячих молодих бандуристів (а серед них усе більше з'являлося жінок), заробіток їхній зменшувався.
Влітку 1915 року О.Корнієвського забрали до війська. У Глухів, де він служив, дружина одразу ж привезла йому бандуру. Майстер і на фронті не забував про свій інструмент. Почав давати платні концерти, кошти від яких ішли у фонд поранених.
Коли почалася громадянська війна, О.Корнієвський повернувся в Мену, а згодом переїхав до Корюківки. У 1927 році його інструменти експонувалися на окружній виставці в Конотопі. Майстер відповідав на запитання відвідувачів, показував, як звучать його бандури, грав, співав українські народні пісні. Журі присудило О. Корнієвському першу премію. Як переможця його послали демонструвати свої бандури на республіканську виставку до Харкова (проте вона так і не відбулася).
У Конотопі діяла тоді капела бандуристів "Відродження". Проведена в місті виставка дала поштовх виготовленню бандур, кобзарського гурту побільшало до 50 осіб. Та вже сумнозвісного 1933 року капела мусила саморозпуститися. Дехто з тих бандуристів виступав і опісля до кінця 50-х років.
Не обминула лиха доля й О. Корнієвського. Непомірні податки й загроза арешту змусили його ще 1929 року виїхати до Лохвиці. У 1937 році репресували спершу синів майстра, Леоніда та Олександра, а невдовзі і його самого. Усіх без суду заслали в далекосхідні табори. Трагічна доля спіткала й інших членів родини: донька Віра загинула в блокадному Ленінграді, а дружину, Е.Корнієвську, 1943 року фашисти спалили в Корюківці у власній хаті. Тоді згоріла й велика збірка українських народних музичних інструментів, що їх майстер виготовив за давніми зразками.
О. Корнієвський і в концтаборі злагодив собі бандуру.
Після звільнення, по смерті Сталіна, дорогою до Бійська у поїзді та на вокзалах інколи діставав її і починав грати. Такого в Сибіру не бачили. Мелодії українських пісень збирали довкола бандуриста людей. Міліція перевіряла документи, але табірна довідка засвідчувала, що бандура виготовлена власноручно.
Через кілька років майстер вирушив в Україну. 1961 року купив у Корюківці хату, а наступного переселився в рідні місця.
Працював і в наступні два десятиріччя. Останню свою 180-ту двогрифну бандуру «Ювілейну» зробив 1980-го, дев'яносторічним.
Останні роки життя майстра були особливо тяжкі: ревматизм скував пальці, не даючи змоги заграти на улюбленому інструменті.
Помер О.Корнієвський 31 січня 1988 року на 99 році життя. Значну частину свого віку О.Корнієвський прожив у Корюківці.
.jpeg)
.jpeg)
.jpeg)
.jpeg)
