Менський краєзнавчий музей імені В.Ф Покотила

З історії Городища

Село засноване у 2 пол. 17 ст.. Існує дві версії походження назви населеного пункту. Перша: Городище – пам’ятник «города» що зник у полум’ї монголо-татарської навали. Друга: село мало церкву Архистратига Михайла від якого пішла назва населеного пункту – Городище Михайлово («Древній город» належав князю Михайлу).

Миколаївська церква

Унікальна пам’ятка дерев’яної монументальної архітектури Лівобережної України. Зведена 1763 р. Первісно тризубна, триверха. Складалася з квадратного бабинця, восьмигранної центральної дільниці та гранчастого вівтаря. Кожен зруб завершено двозаломним верхом на восьмерику. Стіни зрубів нахилено до середини, завдяки чому створюється так звана „телескопічна перспектива”, яка ілюзорно збільшує висоту кожної дільниці. Внутрішній простір всередині розкрито вгору до зеніту бань, які з’єднані між собою за допомогою фігурних арок-вирізів. У цій церкві застосовано рідкісний конструктивний засіб зв’язку 3-х зрубів, що перешкоджає осіданню масивного середнього зрубу. У 1888р. добудовано південний і північний рукави, до бабинця – притвор з дзвіницею (не збереглася), змінено форму верхів. Всередині церкви частково зберігся розпис. На сьогодні церква розібрана і перевезена в Пирогово до музею архітектури і побуту.

Михайлівська церква

Ближче до центру села, за річкою, на підвищенні стоїть теж дерев’яна, з горизонтальною шалівкою Михайлівська церква. (1880р.). Однобанна й хрещата, з прямими кутами та загостреними деталями, вона є характерним зразком однотипної та дещо сухуватої провінційної еклектичної архітектури.

Родина Кістяківських

Олександр Кістяківський

Народився Олександр Федорович Кістяківський у селі Городище Менського району Чернігівської області. Його дід Омелян Васильович Кістяківський був кріпаком петербурзького сенатора, героя штурму Ізмаїла Іллі Андрійовича Безбородька і одночасно керуючим родовим маєтком графа в містечку Стольному, що в трьох кілометрах від Городища, а батько – священиком Городищенської церкви.

У 1808 році І. А. Безбородько, навідавшись до свого родового маєтку в Стольному, дав «вільну» кільком хазяйновитим кріпакам, у числі яких був і керуючий його маєтком О. В. Кістяківський. Того ж таки 1808 року Кістяківські купили місце у Стольному на Зубріївській вулиці і побудували будинок на чотири кімнати. 1810 року Омелян Васильович помер, залишивши двохрічного сина Федора на виховання дружині. Певний час вони жили в Стольному. А після того, як Федір, закінчивши Чернігівську духовну семінарію, одружився на доньці священика із сусіднього села Городище Ярині Ясминській і тесть передав зятеві свою парафію – тамтешню Миколаївську церкву, переїхали до Городища. Молода сім’я завела господарство, садок, згодом придбали млин і пасіку. Народили дітей. У своїй хаті влаштували школу для селянських дітей, у якій отець Федір безплатно навчав грамоти та Закону Божого. Тут же навчалися й діти отця Федора.

Родина Кістяківських – це численна плеяда талановитих учених в різних галузях знань.

Олександр Федорович – піонер української правової науки, юристом був також його брат Павло Федорович.

Брат Микола Кістяківський продовжив батькову лінію і працював священиком. Федір і Василь пішли в медицину. Василь Кістяківський захистив докторську дисертацію, практикував і був викладачем Київського університету святого Володимира, потім – професором Гейдельберзького та Страсбурзького університетів. Сам О. Ф. Кістяківський поступив на юридичний факультет Київського університету святого Володимира 1853 року. По його закінченню кілька років перебував на службі в державних установах Санкт-Петербурга. А після того як 1863 року склав екзамени на кандидата права, знову повернувся до Києва. Почав викладати в університеті святого Володимира.

Тут 1867 року захистив магістерську дисертацію, що відома як його наукова праця «Дослідження смертної кари», і є достатньо актуальною і нині. Далі були докторська дисертація, професорська «мантія». Згодом його обирають почесним членом Санкт-Петербурзького й Московського університетів, Московського юридичного товариства, дійсним членом Товариства любителів природознавства, антропології і етнографії при Московському університеті, членом-кореспондентом Відділу Імператорського Російського географічного товариства. Поряд з професійною, О. Ф, Кістяківський займається також громадською діяльністю, яка часто ставала для нього причиною неприємностей по службі. Він стає активним членом «Старої Громади» та історичного товариства Нестора-літописця. Близько сходиться з багатьма відомими громадськими діячами. Зокрема: О. Русовим, П. Чубинським, В. Антоновичем. З останніми двома О. Ф. Кістяківський мав також родинні зв’язки: його дружина Олександра (Леся) була рідною сестрою дружини В. Антоновича та двоюрідною сестрою П. Чубинського. Крім того, В. Антонович був хрещеним батьком його другого сина Богдана Кістяківського – в майбутньому видатного правника-соціолога і філософа права, дійсного члена ВУАН, професора Київського університету, що підписував свої наукові статті псевдонімом «Українець».

А старший син Володимир – видатний фізико-хімік, засновник сучасної вітчизняної електрохімії засновник та один з перших академіків Української академії наук дійсний член ВУАН та АН СРСР, професор Ленінградського політехнічного інституту; син Ігор – правник-цивіліст і державний діяч, міністр внутрішніх справ України за Павла Скоропадського; син Юлій – вчений-юрист; племінниця Наталя Павлівна Кістяківська – український літературознавець, позаштатний співробітник Комісії українського письменства ВУАН; онук Юрій Богданович – видатний фізико-хімік, член Американської Національної АН, професор Гарвардського університету, член Американського комітету національної оборони (1944 – 1945), керівник відділу вибухових речовин атомних лабораторій в Лос-Аламосі та радник американського президента Ейзенхауера у справах науки і технологій.

Його дослідження і відкриття в галузях кінетики реакцій у газовій фазі структури поліатомних молекул, термохімії органічних сполук, особливостей детонаційних хвиль стали цеглинами фундаменту світової науки; онук Олександр Богданович – доктор біології, професор Київського університету імені Т. Г. Шевченка (у Києві живе дружина Олександра Богдановича – Ірина та правнучка Василя Федоровича Кістяківського – Тетяна).

Перебуваючи у колі відомих діячів української історії та культури О, Ф. Кістяківський сформував у собі стійкий світогляд з твердими переконаннями, що грунтувалися на засадах національної свідомості та гуманістично-філософських вчень. На його думку, український вчений, інтелігент на ту пору природно не міг бути не націоналістом, якщо вважав себе українцем. О. Ф. Кістяківський активно прилучився до складання Програми вивчення народних юридичних звичаїв. Він також залишив чималий спадок досліджень народної звичаєвості. Зокрема, цікавою є його праця «До питання про цензуру звичаїв у народу». Але найціннішою і найвідомішою з поміж цих праць є зібраний, систематизований і вперше виданий ним у 1879 році збірник законів і правил судового устрою під загальною назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ»; тих законів і правил, які були чинними у першій половині ХVІІ століття на Лівобережній Україні і які нині є видатною пам’яткою української культури.

Усталеність власних поглядів О. Ф. Кістяківський встиг передати і своїм дітям, які вчилися у другій київській гімназії. Це позначилося й на їхній долі. Так, старший син Володимир після студентських політичних заворушень 1884 року опинився в числі тих студентів, що були виключені з університету. Він був змушений їхати за межі України. У 1985 році став першокурсником фізико-математичного факультету Санкт-Петербурзького університету, одним з кращих учнів Д. Мендєлєєва. А коли в Україні засвітилися перші ознаки державотворення, Володимир Кістяківський у червні 1918 року, долаючи всілякі перепони й труднощі, дістається до Києва і бере участь у створенні Української Академії наук. У листопаді стає одним з перших академіків. Він організовує й очолює при академії хіміко-технічну комісію. Активно й плідно працює. Але політичні події змушують його покинути рідну землю.

Кістяківський Богдан

Молодший син Богдан за організацію гуртка, на якому обговорювалися перспективи та засади самостійної України, був виключений ще з сьомого класу другої київської гімназії, і був змушений перейти до іншої. А коли 1888 року вступив на історико-філологічний факультет Київського університету святого Володимира, то знову був виключений з університету. Цього разу за поїздку на Галичину, де разом з товаришами був заарештований і зарахований до осіб, пов’язаних з революційною діяльністю.

Богдан також був змушений їхати за межі України до Дерта, де вступає на юридичний факультет тамтешнього університету. Але й тут його арештовують за революційні погляди й виключають з університету. Далі – університети Берліна, Страсбурга, Гейдельберга. Потім переїжджає до Москви, де обіймає посаду приват-доцента в університеті. Тут він разом з відомими філософами (М. Бердяєв, М. Булгаков, П Струве, М. Гершензон, С Франк, О. Ізгоєв) бере участь у підготовці книги «Віхи». У статтях цієї книги науково обґрунтовується небезпечність та хибність революцій для людського розвитку, обстоюється передумова первісності й пріоритетності духовних цінностей над політичною боротьбою. Статтю з «Віхи» Б. Кістяківський включив до своєї книги «Соціальні науки і право». У лютому 1917 року він захищає на її основі докторську дисертацію в Київському університеті. Очолює кафедру, обирається професором права, пізніше стає деканом юридичного факультету. Працює з ентузіазмом, бере участь в організації Української Академії наук та реформуванні вищої освіти і наукових закладів України.

Юрій Кістяківський

Не прийняв більшовицького перевороту і онук О. Ф. Кістяківського Юрій. Після жорстоких визвольних змагань кидає зброю і вирушає до Берліна. Там вступає до університету. А далі дорога веде його до США, де і сходить його світова зірка.

За Радянської влади на родину Кістяківських було накинуто тінь забуття та замовчування. Навіть місце народження вченого в УРЕ, УРЕС та інших радянських довідкових джерелах зазначено з грубою помилкою, що довгий час заважало пошануванню його на малій батьківщині. Минуло майже сімнадцять років як ми живемо в незалежній українській державі. Але, на жаль, досі немає належного пошанування цій могутній талантами українській родині. У 1919 році Українська Академія наук заснувала премію імені Олекеавдра Федоровича Кістяківського на відзначення наукових праць із звичаєвого права та діючого законодавства. Чому б її не відродити або запровадити іменну студентську стипендію? Немає у Києві й вулиці його імені. Хоч по вулиці Горького 14-б й стоїть старовинний будинок, у якому свого часу мешкала сім’я Олександра Федоровича Кістяківського, та на ньому немає меморіальної дошки. Є й могила О. Ф. Кістяківського з пам’ятником великому вченому на старих ділянках Байкового кладовища. А поряд могили двох його братів, дружини, дітей і внуків. В селі Городищі на Чернігівщині догниває під дощами старовинна козацька церква, у якій свого часу 23 роки служив батько О. Ф. Кістяківського. П’ять років тому городищенці відшукали могили його батьків і встановили на них хрести. Тоді ж до 170-ти річчя з дня народження вченого стараннями товариства «Чернігівське земляцтво», Менської районної ради та деканату юридичного факультету Київського Національного університету імені Т. Г. Шевченка в стінах університету був організований науковий Круглий стіл, на якому виступило чимало вчених та аспірантів з ґрунтовними доповідями. Київська професура на чолі з деканом побувала і в Городищі, зустрілися з учнями місцевої школи.

Довгий Олексій

Олексій Прокопович Довгий народився 8 серпня 1929 р., с. Городище, Менського району. Український письменник, автор близько чотирьох десятків поетичних збірок.

Навчався в Охтирському технікумі механізації сільського господарства, Харківському інституті механізації та електрифікації сільського господарства. Після закінчення (1963 р.) Вищої партійної школи при ЦК Компартії України тривалий час був на редакційно-видавничій роботі — у видавництвах «Дніпро» (завідував редакцією поезії, драматургії та кінодраматургії), «Молодь», «Музична Україна», в журналі «Ранок».

Був одним з упорядників п'ятитомного видання творів Олександра Довженка.

Друкує вірші з 1957 р. Перша збірка поезій «Земля співає» вийшла в 1961 р. Улюблені поетичні форми О. Довгого — вірш-мініатюра, лірична медитація. Його герой — це передусім — людина праці, вірна трудовим традиціям народу.

Збірки поезій: «Чересло» (1966), «Кам'яна роса» (1969), «Сівачі» (1971), «Вересень» (1975), «Колір вогню» (1977), «Дереворити» (1980), «Пора конвалій» (1982), «Земля співає», «Житниця», «Подих яблуні», «Вересень», «Колір вогню», «Влада сонця», «Родина», «Музика бджоли», «Келих троянд», «Зеніт», «Заповіт сину», «Доторки блискавки», «Зерно з очима неба», «Роденські мелодії», «З криниці слова», «Вибрані мініатюри», «Чернігівське небо» та ін., багатьох перекладів.

Його книги видаються сьогодні не лише в Україні, а й у Франції, Грузії, Чорногорії, Македонії.

З 2004 року на в будинку де проживав поет діє музей Олексія Довгого.