Менський краєзнавчий музей імені В.Ф Покотила

Поліцейський режим на Менщині через призму Домницької трагедії

Памятник у Домниці.

28 листопада відбувається 75 роковини трагедії що сталася в Домницькому дитячому будинку. Тоді в кінці листопада на початку грудня 1941-го через звірства загинули та були розстріляні 70 (90) дітей віком від 8 до 16 років та 8 людей з обмеженими можливостями похилого віку. У Менському краєзнавчому музеї зберігаються унікальні документи судового процесу що проходив 11 – 12 лютого 1944 року над винуватцями трагедії. Судове засідання що проходило в Чернігівському літньому театрі було публічне і зібрало повний зал. На лаві підсудних було шестеро. Ворона Сенкліта Леонтіївна 1901 року народження, жителька Подина. Давиденко Федір Архипович 1903 року народження, житель Березного. Раніше засуджений на 6 років за антирадянську агітацію. Тумарець Петро Микитович 1903 року народження, житель Березного. Грязєв Василь Федорович, 1913 року народження, житель Березного. Баклажко Аврам Микитович, 1875 року народження, житель Миколаївки. Назаренко Іван Антонович, 1907 року народження, житель Миколаївки. Головуючим військово-польовим судом було призначено гвардії-підполковник міліції Тарновського А. А..

Домницький дитячий будинок був відкритий у 1940 році на території колишнього монастиря, мав штат 32 вихователя. Вихованці будинку були забезпечені всім необхідним, мали значні запаси харчів. Передові загони німців пограбували основні запаси харчів але будинок не закрили. Нова влада призначила завідуючою Ворону Сенкліту. Та зв’язалася з німецькою комендатурою яку очолював начальник поліції Ревою, від якого дістала докладні інструкції з винищення дітей. Годували напівсирою картоплею. Діти голодувати і помирали. З голоду померло 30 дітей та двоє літніх інвалідів. Окупаційна влада знищувала психічнохворих та інвалідів. Так у Чернігові були розстріляні хворі психлікарні. Дійшла і черга до Домницьких дітей. Отримавши наказ Ворона С. заздалегідь викопала яму і ще сплячих дітей винесла на подвір’я. Тієї листопадової ночі розстріляли 31 дитину. Їх виводили до краю ями по 3-4 чоловіки. Карателі навіть склали акт який підписали Ворона, Сечевиця та Давиденко, німці любили порядок. 15 літній Лізі Нейман якій пощастило уникнути розстрілу було видано особисто Вороною С. Л. поліцаю Петру Тумарцю. Незважаючи на благання дитину було розстріляно прямо в кабінеті. Потім труп дівчини Ворона С. Л. особисто кинула до ями. Згідно матеріалів слідства на розстрілі були присутні німецькі офіцери: Сокол, Штольц, Вальтер, Ремус, Гобах, але безпосередньо дітей не вбивали.Продукти харчування що ще залишалися були розподілені між виконавцями злочину. Всього в операції приймали участь 4 поліцаї. Дітей повернули обличчям до ями і з відстані 3-4 метрів було розстріляно. З матеріалів судового засідання видно що наприклад поліцай Грязєв В. Ф. не вмів користуватись зброєю, але випивши «для хоробрості» став співучасником злочину. Баклажко А. М. та Назаренко І. А. хоч і не були поліцаями але допомагали, вони виносили дітей які не могли самостійно пересуватись. З допиту свідків стало зрозуміло, що спочатку дітей хотіли отруїти порошком який надав завідувач Березнянської лікарні Левошевич. Отруту мали підсипати в загальний казан, але пізніше вирішили обмежитись розстрілом. Судові лікарі Любенко і Коваль на суді розповіли що у ямі виявлено 34 трупи. Більшість з простріленими черепами, що лежали хаотично. 12 лютого 1944 року суд виніс вирок: Ворону С. Л., Давиденка Ф. А., Туморця П. М., Грязєва В. Ф. до смертної кари через повішення та конфіскацією всього майна. Баклажка А. М., Назаренка І. А., вислати на каторжні роботи на 15 років. Вирок був остаточний і оскарженню не підлягав. Останніми словами прокурора М. В. Печенка були: «Собакам собача смерть». 13 лютого1944 року о 12-тій годині на центральній площі Чернігова, нині «Красна площа» вирок був приведений у виконання. І сьогодні можна побачити балкон на якому повісили злочинців.

Передували цим подіям поразки Червоної Армії та окупація нашого району фашистськими військами. З перших днів на території тоді ще двох Березнянського та Менського районів встановився окупаційний режим. Міліцейські функції лягли на так звані поліцейські наряди. Поліція яка існувала за Російської імперії була відмінена Радянським урядом і перетворена на міліцію. Окупаційна влада прийшовши на захоплені території почала швидко відроджувати «до совєтське» життя. Так відкривались церкви, управи, і поліцейські органи. Для німецького командування було важливо забезпечити спокій саме «чужими» руками. Контроль за порядком здійснювали органи так званої «Hilfspolizei» «Допоміжної поліції», або просто поліцаї, більшість поліцаїв були місцевими жителями. Вищі посади в поліції належали німцям. В сільських місцевостях при старостах створювались регіональні поліцейські відділки чисельність від 3 до 15 чоловік, у містах їх чисельність доходила до 40 – 50 чоловік. Але звідки було взяти таку кількість лояльних до нової влади громадян. Чи не першим джерелом це звичайно військовополонені, а їх нараховувалось більше 1,5 млн. чоловік. Чи не найбільше їх потрапило під час оточення Південно-західного фронту східніше Києва. Сама назва допоміжної вказувала на несамостійність нових формувань, крім поліцаїв їх називали «охоронна поліція», «служба порядку», «самозахист». Тільки у художніх фільмах вони ходили одягнені у однакову форму, та на справді все було не так. Єдине що було спільне це пов’язка на лівій руці з написом «Polizei», зазвичай носили буденний одяг, інколи навіть Радянську форму але без знаків відзнаки. Хто ж ішов в поліцаї? Можна розбити таких людей на п’ять категорій.До першої категорії можна віднести так званих «ідейних» противників колишньої влади. До них відносили колишніх «білогвардійців», політв’язнів, розкуркулених та незгодних з діями «совєтів». Таким чином вони намагалися помститися колишній владі. До таких відносилися і жителі територій які внаслідок Рібентроппа – Молотова відійшли то Союзу. До другої категорії можна віднести тих хто за будь-якої влади пристосовувався до нових умов і прагнув нажитись. До третьої категорії відносили військовополонених які щоб вибратися з концлагеру і вижити ішли в «Допоміжні батальйони» та в поліції. Зарплата рядового поліцая складала 340 карбованців, хто працював у карному розшуку отримував ще більше.

Четверта категорія включала людей що йшли через знищення рідних чи їх самих. До п’ятої найбільш мало чисельної відносились ті що ішли за завданням партійних, армійських чи партизанських формувань для отримання оперативних даних про ворога. Приваблювало іти в поліцаї і те що їх не відправляли на роботу до Німеччини, дозволяли тримати худобу, отримували харчовий пайок (цукор, хліб, папіроси, сало, крупа), на сім’ї не розповсюджувались податки.

Кожен поліцай розумів що його положення залежить від становища на фронті, тому вони не гребували грабежами, п’янством, зґвалтуванням і т. д..

Серед поліцаїв існували особливо жорстокі яким приносило задоволення вбивати жителів окупованих територій. Такі люди входили до особливих підрозділів, так званих шуцманшафти (нім. Schutzmann-schaft - охоронна команда, скор. Schuma). Це каральні батальйони що діяли під командуванням німців, носили німецьку форму, але мали деякі відмінності. Такі загони отримували подвійний пайок та доступ до дефіцитних товарів. На території Чернігівщини таких батальйонів було створено два, куди входили і деякі жителі Менщини. До «заслуг» таких батальйонів – «Зондеркоманд» належать Корюківка, Хатинь в Білорусі і т.д. Після Сталінградської битви поліцаї масово почали покидати свої посади, «відмивали» подвиги, захопивши зброю. Вони вливались в партизанські загони в області. З приходом Радянської влади розпочалися суди над колишніми поліцаями один з таких і відбувся 11-12 лютого 1944 року в Чернігові. Багато колишніх поліцаїв переховувались, і судові процеси тривали не одне десятиліття.